субота, 27 липня 2013 р.

А тепер питання, то що в державі ніколи нічого не зміниться?

На Волинське віче їдучи, мені пощастило сидіти поряд з однією прекрасною дівчиною Марією Сніжною, психологом-теоретиком (на скільки я зрозуміла), що займається обдарованими дітьми. І так склалась розмова, що ми обговорювали певне насильство над дітьми, в школах, в дитсадках, в сім'ях, ми не казали про особливо жорсткі форми, а про доволі розповсюджені - придушення особистої думки; крик, як знаряддя впливу; певні приниження; ремінь/лозина і т.д, як покарання. І вреші вона висловила дуже цікаву думки, що існує теорія мовляв сторонній, що споглядає ці речі, сприймає все то набагато болісніше, ніж учасники. Далі вона розказала, що якось прогулюючись з сином зустріла подругу з дитиною, і та якось особливо жорстко (на її думку) поводилась з малим, наволала на дитину, вдарила, і син Марії також був шокований, бо він не звик до такого ставлення.

Ну, загалом це такий вступ.. Справа в тому, що це дуже серйозна закономірність. Я з дитинства бунтую в школах, гуртках, університетах і т.д., коли бачу якісь несправедливості, неадекватності, приниження, непрофесійності і часто стикаюся з пасивністю своїх "колег". Навіть коли якісь негативні дії направлені на них, а не на мене, я намагаюсь їх захищати, сперечаюсь, а вони часто лише деяк підтримують мене і впринципі, аби довести їх до якогось реального протесту треба дуже довго над цим працювати. Їх можуть потроху маленькими кроками все більше утискати в правах, а вони на це дивляться, як на дане, і їм щось змінювати не так вже й тре.
 І я припукаю, що мабуть вони просто в більшості звиклі з дитинства до такого ставлення і місця. Мені пощастило, в мене мама за освітою викладач молодших класів, закоханий у професію, вона там перед моїм народженням начитувалась з батьком спеціальних книжок по вихованню дітей, готувалась, і я вже росла в розуміючому, поважаючому, уважному середовищі, а з багатьма дітьми звичай як? Крикнув, заборонив, не пояснив, посварив, не похвалив, вдарив, аби швидше "зрозуміла" дитина і т.д. От люди з дитинства і привчені до цього, вони іншого просто не знають, в них з найменших рочків закладається ця пасивність перед приниженнями, придущеннями і обмеженнями.
А тепер питання, то що в державі ніколи нічого не зміниться?
Адже ця ж сама закономірність діє і між "народом" та "владою", ті самі ще з дитинства привчені до пасивності люди.. І часто чую порівняння з протестами в Європі, де за найменші утиски ті самі студенти виходять на вулиці.
Я поки в якихось ошарашених і засмучених думках...

А можливо я все не правильно зрозуміла і все, що надумала - брєд)

Немає коментарів:

Дописати коментар